Дещо про Василя Стуса


Один з найкращих друзів — Сковорода.

Василь Стус

Василь Стус належить до тих письменників, із якими водночас і просто, і складно. Просто тому, що його біографія на сьогодні досить добре відома, але водночас становить неабияку загадку, — починаючи з його незбагненного для пересічного загалу етичного максималізму, й завершуючи його не вповні з’ясованою смертю. Складно тому, що цілісність його особистости — мистецької та людської — є унікальною та неповторною. Це той випадок, коли поруч виставляють маркер-попередження: повторювати не рекомендується, наслідки непередбачувані. Просто тому, що Василь Стус народився в серці України (на Вінниччині), виріс і сформувався на Сході, отримавши освіту в Сталіно (Донецьк), сягнув вершин інтелектуального й художнього розвитку в Києві, але зазнав крім того ще Уралу й Колими. Загинувши на Уралі, тим не менше, повернувся в Україну, знаючи про це заздалегідь, що засвідчує провіденціалізм його поетичних рядків: «... І в смерті з рідним краєм поріднюсь». Складно тому, що таких, як Стус, занадто мало в історії України. У пошуках аналогій першим при цьому на думку спадає Тарас Шевченко, а другим — Ігор Костецький. Стус — поміж ними. Трійця — ще та, вибухова суміш, але Стус — їх обох — цементує. Цих трьох маркує й об’єднує пристрасть, покладена на вівтар національної культури, — передовсім, мова про неї.

Хоча про чесну та майже оголену іпостась в’язня сумління у жодному разі не забуваємо. Але все-таки, це однозначно вимушена роль для письменника В.Стуса. Ще в 1968-му році у авторській передмові до збірки «Зимові дерева» поет писав: «Ще зневажаю політиків. Ще — ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!». Відтак, зрозуміло, що Стусові йшлося передовсім про захист людської гідности але в жодному разі не про політику. Пам’ятаємо, що чи не єдиною спонукою його вступу до Української Гельсінської групи восени 1979-го року був той факт, що майже всі члени групи вже перебували у таборах, із яких Стус щойно лише повернувся. Вступ до групи означав невідворотній арешт і нове ув’язнення. Він прекрасно це усвідомлював, але етичний максималізм не дозволив уникнути зустрічного вітру історії. І це — не просто мужність, це — чітке усвідомлення свого місця в історії, про що не раз писав до дружини із таборів. Про все це направду чимало написано у листах, але чи не найяскравіше — в художніх творах. Приміром, у повісті «Дзвінок» постає воістину кафкіанська тема протистояння звичайного індивіда і тоталітарної системи. Система перемагає.

Письменник обрав складний шлях, який чітко накреслений уже в прикінцевих віршах збірки «Веселий цвинтар» (1970): «Зазираю в завтра — тьма і тьмуща / тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма. / Тільки чорна водь. І чорна пуща. / А твого Святошина — нема. / Ні сестри, ні матері, ні батька. / Ні дружини. Синку, озовись» («Зазираю в завтра — тьма і тьмуща...»). Але ще до цього, останнього в збірці вірша, є вірш попередній, який, можливо, і утримував поета в житті напередодні арешту. Вірш цей — складний і водночас цілком зрозумілий, як і вся екзистенційна ситуація Стуса. У вірші йдеться про цілковито усвідомлений вибір, хоча деякі його параметри таки виглядають своєрідним та дещо несподіваним осяянням. Від звинувачень у блюзнірстві поета рятує лише його етичний максималізм, який відчувається досить виразно, й уся його подальша біографія: «В мені уже народжується Бог / і напівпам’ятний, напівзабутий, / немов і не в мені, а скраю смерти, / куди живому зась — мій внук і прадід — / пережидає, заки я помру. / Я з ним удвох живу. Удвох існую, / коли нікого. І гримить біда, / мов канонада. Він опорятунок, / я ж білоусто мовлю: порятуй, / мій Господи. Опорятуй на мить, / а далі я, оговтаний, врятую / себе самого сам. Самого — сам»... («В мені уже народжується Бог...»).

А ще життя В.Стуса — це наполегливі пошуки гуманізму та гуманістичних орієнтирів у світі культури. Не випадково він з такою надією вдивляється в суть майже непоміченої сучасниками творчости Володимира Свідзінського: «Коли відшукувати композиційний центр поетичної світобудови Свідзінського, то він — у любові до світу. В такій любові, яка стала синонімом існування, його другою назвою. Жити — любити». Або — не менш пильне та запитальне вглядування в очі німецького письменника-гуманіста Гайнріха Беля: «А генеральна тема Беля — це тема маленької людини, малої, передусім, у силу того, що обставини, в яких вона живе, залишають для цієї людини дуже невеликі можливості існування. Точніше було б сказати, що це людина з великої літери, яку убгали в затісну коробку дозволеної тоталітарним режимом екзистенції». Відтак, виникає чітке усвідомлення пріоритетів у власній діяльності: «Від протоколювання трагічного життя індивідуальності до усвідомлення трагедії суспільства — ось параметри Бельової історіософії доби» («Очима гуманіста»). Складність експресіоністичної поетики Стуса ніби натякає на прозорість його індивідуальної людської історії. Він увесь у Господніх долонях: хочеш — приймай, а не хочеш, — можеш забути, він не буде дискутувати. Його місія, зрештою, виконана: зберегти себе, як творчу та морально-етичну одиницю та примножити культуру Нації, — тут йому немає чого закинути. Все зроблено якісно й чесно.

Доробок Василя Стуса направду вражає. Особливо, коли усвідомлюєш умови його літературної праці, — від творення поетичної збірки «Веселий цвинтар» (1970), прози того ж періоду й літературознавчих розвідок (1971-го року), — усе це робилося під щоденним тиском системи, — до збірок «Час творчості» (1972, написана у Лук’янівському СІЗО), «Палімпсести» (в концтаборі й на засланні впродовж 1972 — 1979 рр.) й «Птах душі» (1981 — 1985, на сьогодні вважається втраченою. Аналогічно з перекладами, корпус яких виразно сиґналізує про зацікавлення Стуса-перекладача передовсім західними мистцями експресіоністичної конвенції. Окрім невеличкої добірки названої самим автором «З німецьких експресіоністів» (В.Клемм, А.Еренштайн, Г.Бенн), В.Стус уперто та зацікавлено перекладає Р.Рільке, Б.Брехта, П.Целяна, Е.Кестлера, Г.Енценсберґера, Д.Унґаретті, Ф.Ґ.Лорку, М.Валека, — письменників, кожен з яких тією чи іншою мірою віддав належне естетиці та етиці світового експресіонізму.

Зазвичай, увагу дослідників привертає поетична творчість В.Стуса і, дещо меншою мірою, епістолярій. Але в цих численних на сьогодні стусознавчих статтях, за незначними винятками, домінує підкреслено утилітарний, праґматично-прикладний або, часом, і відверто мітинґовий підхід, продиктований цілком зрозумілим фактором постколоніяльного статусу української літератури. За подібних розкладів, як правило, забувають, що Василь Стус є поетом складним, неелементарним, достатньо герметичним або й вишукано-елітарним; поетом, що є не для всіх доступним через кричущу необізнаність широкого українського читацького загалу з модерною світовою літературою, яка не так давно почала входити до вітчизняного гуманітарного дискурсу.

Художня проза, літературно-критичні статті та літературознавчі розвідки В.Стуса залишаються, фактично, поза увагою як читачів, так і дослідників, хоча вони і складають четвертий том найповнішого на сьогодні видання творів письменника. Канонізуючи образ поета-патріота, поета-борця і активного учасника правозахисного українського руху, ми автоматично відсуваємо на марґінеси Стуса-науковця. А тим часом, від початку студій з теорії літератури в аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Шевченка і аж до арешту в 1972 році, В.Стус вважав себе передовсім літературознавцем і аж потім, чи не в останню чергу, — поетом, про що сам він недвозначно повідомляє в тексті «Двоє слів читачеві»: «Ненавиджу слово „поезія“. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші». Про серйозність намірів В.Стуса як науковця свідчать ґрунтовні розвідки 1970-71 років — студії над білими плямами в історії української радянської літератури, що присвячені ранній творчості Павла Тичини (що був доступний радянському читачеві лише у відчутно спотвореному вигляді) та зовсім несправедливо й ґрунтовно забутій поетичній творчості Володимира Свідзінського. Літературознавчий і літературно-критичний доробок Василя Стуса, на перший погляд, є не надто великим за обсягом, а проте, навіть ті праці, що представлені у 4-му томі «Творів», дозволяють збагнути, якої потенційної ваги науковця втратила українська наука через його переслідування, арешти і, зрештою, остаточне фізичне знищення у вересні 1985-го року. Не маючи жодної змоги в умовах таборів і заслання працювати в царині літературознавства, В.Стус, тим не менш, постійно артикулював свої наукові зацікавлення та пріоритети у листах до рідних і друзів, у записах «З таборового зошита» і навіть у листах до офіційних установ радянського режиму. Рефлексії автора, розсипані по листах і нотатках, указують на те, що гостра аналітична думка науковця продовжувала працювати навіть в абсолютно неможливих умовах таборів і заслання.

Василь Стус ніколи не шукав простих шляхів — ні в житті, ні у творчості. Так само було й з наукою. Обидві літературознавчі розвідки Стуса присвячені творчості письменників, ґрунтовно викреслених із історії української літератури. Це «Феномен доби», що присвячена ранній (1918 — 1924) творчості Тичини і стаття «Зникоме розцвітання» — відповідно присвячена поезії В.Свідзінського, спаленого живцем енкаведистами восени 1941-го року. У зв’язку з цими двома дослідженнями В.Стуса, фактично можна і треба говорити про самотужки (і то не завдяки, а швидше — виключно всупереч соціяльним обставинам) розпочатий молодим ще тоді науковцем, процес ґрунтовної реінтерпретації та моральної реабілітації розстріляної української літератури 1920-х років. У розвідці «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)» В.Стус, як видається, ставить перед собою два основні завдання. Перше, — це повернення ранньої творчости П.Тичини, успішно сфальсифікованої офіційними «літературознавцями», а часом і забороненої, як от третя поетова збірка «Замість сонетів і октав», що не перевидавалася з 1920-го року (вперше без купюр вона буде видрукувана лише у виданні 1990-го року). У праці про П.Тичину він робить успішну спробу дослідження природи стосунків тоталітарної влади й мистця, про що промовисто промовляють уже рядки з Альбера Камю, взяті в якості motto до «Феномену доби». Проблема покарання мистця державним визнанням обходила В.Стуса, очевидно, не лише в історичному сенсі, але й у зв’язку з реаліями його часу. Висновки В.Стуса про неможливість співпрацювати з політичним режимом і водночас лишатись художником співпадають із думкою іншого мистця, розіп’ятого все тим же злочинним режимом, О.Довженка: «Спитай себе, в чому твоя пошлість, якщо ти сьогодні догодив всім смакам у своєму мистецтві». Мав рацію проникливий критик Юрій Шерех, який іще тридцять років тому писав, що «Стус не політик і не вождь нації, він людина і поет, і він широко відкритий і просто протилежним почуттям — не мститися, а прощати, не нищити, а покрити омофором любові:

Вертай назад і, добротою хорий,

розтань росою димною між трав...»

І далі: «Парадоксально, але правда: героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета. За літературним словом ми шукаємо і знаходимо образ чесности й непохитности людини. Це зрозуміло й виправдано в сьогоднішніх обставинах. Але не треба забувати про інше, не тільки українське, а й загальнолюдське, не тільки часове, а й тривале в поезії Стуса. У нього самого можна знайти окреслення обох цих аспектів. [...] Чи був би Стус щасливий в іншому суспільстві, поза колючими дротами малої й великої зон? Мабуть, ні. Звичайно, він не був би запроторений до „виправнотрудових колоній“, ніхто не конфіскував би його поезій, не наглядали б кожний його крок. Але досконалих суспільств нема, і поетове серце кровоточило б на кожну особисто-людську й національну несправедливість і будувало б пекло для самого себе. Така вже Стусова вдача, така, можливо, й місія поета, кожного справжнього поета».

В.Стус як молодий і талановитий науковець дуже добре усвідомлював необхідність реінтерпретації або навіть і ґрунтовної ревізії історії української літератури з наступним створенням її нового, модернізованого й, головне, — мистецьки чесного канону. Канону, що ґрунтувався б передусім на засадах естетичної та національної притомности. У своїй літературознавчій практиці Стус фактично розпочинає цей непростий, але конче необхідний процес повернення українській літературі її найбільш цинічно сфальсифікованих письменників і їх творчих доробків. Науковець встиг зробити, на жаль, небагато, але й зроблене ним викликає, щонайменше, повагу або і правдиве захоплення. За умови відсутности вільного доступу до потрібних матеріялів вражає обізнаність В.Стуса з історичним та історико-літературним контекстом на тлі якого вибухає геній Павла Тичини. В.Стус у праці «Феномен доби» демонструє розкутість власного мислення, широку ерудицію та наукову сумлінність. У поетичній творчости Тичини дослідник відзначає передусім таку провідну рису як гуманізм, яку пізніша доба повністю витравить із поезії мистця, обласкавши натомість всенародною любов’ю й ненавистю. «Творити — чутися в клінічній ситуації», — напише В.Стус у статті про В.Свідзінського. Справжній мистець чужий будь-якому режимові. Навіть нейтральна щодо режиму поетика Свідзінського була потрактована як ворожа, а сам поет і його твори будуть знищені й на довгі роки викреслені з історії української літератури. В.Стус у двох своїх розвідках першим з вітчизняних науковців зробив крок у напрямку відновлення історичної справедливости, в одному випадку повертаючи надійно призабуту спадщину В.Свідзінського, а в іншому — ґрунтовно переосмислюючи найбільш яскравий період творчости П.Тичини, розставляючи посутні й не зайві — навіть і для ХХІ століття — акценти.

А завершити ці міркування про В.Стуса можна словами іншого бунтаря проти людської захланности, американського експресіоніста Генрі Міллера, з його блискучої розвідки «Час убивць» (1955), присвяченої життєтворчості Артюра Рембо (яким, до речі, неабияк зацікавився В.Стус на початку 1980-х років, коли остаточно зрікся силабо-тоніки, активно працюючи з вільним віршем): «Тлумачте його творчість як завгодно, пояснюйте його життя як собі надумаєте, все одно нам не спокутувати своєї провини перед ним. Майбутнє повністю належить йому, хай навіть і не буде ніякого майбутнього».

Автор: О.Є. Соловей, кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії та історії української і світової літератури ДонНУ

31 березня, м. Вінниця