Відкрий для себе це ім’я: Василь Стус — людина, поет, громадянин

Ім’я Василя Стуса — випускника Донецького національного університету (колишнього Сталінського педагогічного інституту) — вже давно вийшло за межі України, ставши знаковим в інтелектуальних колах світу, символом нескореності України, гідності Людини, яка виборола право лишатися нею в нелюдських обставинах. Василь Стус — поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, Герой України, совість української нації.

Поет жив, творив і загинув, щоб український народ мав те, на що заслуговує — Свободу, Незалежність, Право на рідну мову, Історичну пам’ять, Самобутню культуру. Як письменник і громадянин він належить до духовних лідерів Нації, актуальність яких із плином часу не зменшується, а набуває все більшої ваги, бо сьогодні він єднає два віддалені регіони — Поділля й Донеччину, ніби стверджуючи своєю долею ідею соборності України.

Василь Стус — людина

В. Стус народився в селі Рахнівка на Вінниччині. Дитинство і юність минали в Донецьку. При цьому дитинство припало на роки війни. На час її закінчення хлопчикові було лише сім років. Навчався в середній школі. Закінчивши її зі срібною медаллю, В.Стус продовжив навчання на історико-філологічному факультеті колишнього Сталінського педагогічного інституту, з-поміж ровесників виділявся наполегливістю в навчанні, ерудицією. Про своїх викладачів літератури, мови завжди згадував із пієтетом — як про духовних наставників.

Після закінчення історико-філологічного факультету поет учителював, служив в армії. У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка в Києві. Працював над дисертацією. Перекладав Гете й Лорку, писав критичні статті.

Василь Стус — людина рідкісної моральної чистоти, чуйний син, надійний чоловік, дбайливий батько. У листі до дружини він писав: «Коли б Ти знала, як мені тяжко мучити Тебе високою бідою, небезпечною дуже тим, що її — так заведено думати — хоч і як тяжко нести, а ще тяжче — покинути. Я так не думаю. Антиромантичний романтик, я не люблю облуди чистого страждання і його декору... Бо — Ти це знаєш — ніхто не владен переступати нашого індивідуального храму болю і радити, як годиться страждати. Кожен страждає по-своєму...»; «Пильнуй сина. Зроби так, щоб він знав, за що його батько зазнає нагінок, і не соромився мене, а пишався, може. Ми з Тобою, Валю, вже в історії — тож будьмо гідні місії своєї. Я — як непокірний протестант проти зла, Ти — як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди». Щирістю, теплом, турботою про рідних пронизані всі його листи до рідних.

Коли помирав його батько, В. Стуса не пускали до нього з ув’язнення, аж доки він не оголосив

голодівку протесту, і кілька інших політичних засланців у Якутії, Красноярському краї підтримали його домагання. Хоча вимоги його не виходили за межі того, що гарантує радянський закон. Улітку 1978 року В.Стус дістав дозвіл приїхати із заслання до свого хворого батька. Він устиг тільки попрощатися з ним, а другого дня — поховати. Дружина з сином і кілька друзів поїхали до нього з Києва в Донецьк, щоб хоч на хвилинку побачитися з ним.

Надія Світлична так характеризувала поета: «У ньому рідкісно гармонійно поєднується неприйнятність фальшу, нетерпимість до зла в будь-яких виявах — і якась беззахисна оголеність душі, непрактичність у буденному житті». Іван Дзюба вважав його «людиною морального абсолюту».

Як особистість В.Стус свідомо обрав свій життєвий шлях, упевнено торував його без нарікань і гніву:

Господи, гніву пречистого

благаю — не май за зле.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Думою тугу розвіюю,

щоб був як завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи,

і добре, що не зуміла

мене від біди вберегти.

Василь Стус — поет

Ще на початку свого творчого шляху поет у передмові «Двоє слів читачеві» до першої друкованої збірки «Зимові дерева» визначив свою життєву позицію — бути Людиною, яка назавжди позбулася ненависті, як скверни. «Поет — це людина. Насамперед, — писав він. — А людина — це, насамперед, добродій». Уже в першому безпосередньому зверненні до читача автор, ніби передбачаючи власну долю, пише про гідну смерть як про одну з необхідних умов моральної досконалості: «Ще — ціную здатність гідно помер­ти.»

Поет жив Україною, марив нею на чужині. Ця всепоглинаюча любов була смислом його життя і відчувалася в кожній поетичній збірці. Чи поет писав про дружину і сина, про себе і свою самоту та німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, життя чи смерть — завжди і скрізь названа або не названа відчувалася Батьківщина.

О земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні

і лазурово простелися,

пролийся мертвому мені!

І поверни у дні забуті,

росою згадок окропи,

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!..

Сонця хлюпочуться в озерах,

спадають гуси до води,

в далеких пожиттєвих ерах

мої розстанули сліди.

Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні,

і лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

Василь Стус зміг піднятися над часом, над сірою мрякою буднів. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю, не згинаючись і не обминаючи перешкод...

Біда так тяжко пише мною,

Так тяжко мною пише біль...

У літературному процесі шістдесятників В. Стус виступав водночас як талановитий поет і уважний наставник молодших авторів. Він дбав, щоб молодим талантам не перешкоджали реалізуватися. Виступав у Спілці письменників, звертався до преси, писав про творчість В. Голобородька, М.Воробйова, В. Кордуна та інших авторів.

Василь Стус працював багато і плідно, навіть у неймовірно складних обставинах. При цьому обсяг конфіскованих у нього під час обшуку в 1972 році літературних творів вражає: «Конфіскували рукописи всіх моїх віршів, рукописні поетичні збірки „Зимові дерева“ і „Веселий цвинтар“, незакінчені повісті, варіанти нарисів декількох інших оповідань і повістей. Серед сконфіскованих речей було близько двох десятків літературно-художніх статей... Загалом мені забрали близько 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, близько 30 друкарських аркушів поетичних перекладів... Практично це значить, що мені забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності». За 47 років життя В.Стус — усупереч обставинам, рокам неволі — зміг реалізувати себе як поет, прозаїк, літературознавець, перекладач.

Поет по-особливому любив слово, відчував його смак, невтомно шліфував, щоб передати заповітне.

Церква святої Ірини

криком кричить із імли.

Мабуть, тобі вже, мій сину,

зашпори в душу зайшли.

Скільки набилося туги!

Чим я її розведу?

Жінку лишив на наругу,

маму лишив на біду.

Рідна сестра як зигзиця,

б’ється об мури грудьми.

Глипає оком в’язниця,

наче сова із пітьми.

Мороком горло огорне —

ані тобі продихнуть.

Здрастуй, бідо моя чорна,

Здрастуй, страсна моя путь.

Василь Стус — громадянин

За протест проти хвилі арештів українських «шістдесятників» Василя Стуса відрахували з аспірантури. У 1972 році разом з іншими інакодумцями заарештували і засудили на п’ять років примусових робіт і три роки заслання, яке він відбував у Мордовії й на Колимі.

Приводом до першого арешту Василя Стуса була збірка його поезій «Зимові дерева», видана в Брюсселі, і стаття про трагедію Павла Тичини «Феномен доби» як символ трагедії української культури 1930-х років. Справжньою причиною загального погрому 1972 р. було постійне намагання влади винищувати найменші паростки незалежної думки в національній культурі України. Арештовували фактично незалежних діячів літератури і мистецтва, свідому частину української інтелігенції.

У судовому вироку відзначено, що Василь Стус свою провину не визнав і пояснив, що написані ним вірші та літературознавчі дослідження не містять ніяких антирадянських тверджень.

Осмисливши маштаб розправи над інтелігенцією, Василь Стус написав у концтаборі в 1975 році статтю «Я обвинувачую», в якій звинувачує КДБ «у свідомій фальсифікації з метою приховання справжніх злочинів та прилюдної дискредитації людей, репресованих за їхні переконання». «Я обвинувачую КДБ, — писав В. Стус, — як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому, що вона зробила мій народ і без’язиким і безголосим. Судові процеси 1972-73 років на Україні — це суди над людською думкою, над проявами синівської любові до свого народу».

1979 року Василь Стус повертається до Києва, але перепочинок триває недовго. Через 8 місяців його заарештовують і засуджують на 15 років.

Сховатися од долі — не судилось.

ударив грім — і зразу шкереберть

пішло життя. І ось ти — все, що снилось

як смерте існування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

коханих, рідних, друзів і дітей:

а чи підуть крізь сто твоїх смертей

тобі услід? А чи твою подобу

збагнуть — бодай в кінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

Стус здійснив свій вибір, громадські справи поставивши вище наукових і особистих. Незважаючи на нестерпні умови, поет в ув’язненні продовжував писати вірші, багато перекладав, зокрема, з німецької (Ґете, Рільке). Але все написане в нього постійно конфісковували, забирали навіть листи до родини, якщо там були вірші.

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням, аж туди,

де не ступали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні хлані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

бо вже нема ні щастя, ні біди

і врочить порив: не спиняйся, йди.

То шлях правдивий. Ти — його предтеча.

На цих всебідах? О, коли б знаття...

До участі в роботі Української Гельсінкської Групи В. Стус погодився ще на засланні. Він бачив, що людей, близьких до Групи, репресують найбрутальніше, і вступив до неї, «бо просто не міг інакше».

Стус помер у концтаборі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в холодному карцері 36-ї зони на Уралі. 17 листопада 1989 року прах Василя Стуса з великими труднощами і багатьма перешкодами було перевезено до Києва і перепоховано на Байковому кладовищі.

Верни до мене, пам’яте моя,

нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою.

Хай сходить співом горло солов’я

в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука останнього достою

в мої, червонобокі, виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні у маячні струмує,

і я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя.

У 1991 році Василеві Стусу присуджено Державну премію імені Т.Г.Шевченка. 25 грудня 1997 року Указом Президента України «за визначні заслуги перед українською державою у розвитку національної культури, громадянську мужність у відстоюванні ідеалів гуманізму і незалежності України» Василя Стуса нагороджено орденом Ярослава Мудрого У ступеня. 26 листопада 2005 року Указом Президента України В.А.Ющенка поету було присвоєне звання Героя України «За незламність духу, жертовне служіння Україні й національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості». Політична ситуація у країні довгий час змушувала говорити про В. Стуса як про громадянина, жертву боротьби з тоталітарною системою, однак він залишається насамперед поетом, визнаним далеко за межами України. «В українській поезії тепер більшого нема...», — підкреслював М.Хейфец.

В.Стус живе серед нас своїми творами, своєю безприкладною стійкістю, непохитністю ЛЮДИНИ, яка протистояла тоталітарному режиму і вистояла, щоб ми могли лишатися людьми.

Пам’ятаймо: слово Стуса-борця почув світ, виступивши на його захист, а чи почує рідний університет — залежить від кожного з нас: студента, викладача, співробітника Донецького національного університету!

Автори: професор кафедри теорії та історії української і світової літератури В.А. Просалова та аспірант А.С. Бузов.